На екрані показували труп Гармидерши та спійманих на місці злочину вбивць – Мару та Дряпку. Ґейдвіг набридло спостерігати кримінальну хроніку, і вона вимкнула телевізор. Спустившись, вона вирішила, що варто буде змінити табличку і зачинятися. Пора було відкривати нотатник. Щодо напису на столі у кухні, вона також вирішила забути про нього.
Простір для Ґейдвіг сьогодні закінчився домом, тому вона повернулася до спальні, вмостилася у крісло та розкрила нотатник, перегорнувши перший аркуш, в якому вже не було нових відомостей. Щодо наступних сторінок, то несподівано для себе Ґейдвіг знайшла, що вони і списані дрібним почерком, але таким, який можна легко прочитати. Вона вирішила, що тут будуть інструкції з виготовлення ляльок, але перші слова, які вона свідомо прочитала були такими: «З двох колод, що лежали на березі моря, створено було перших ляльок – Амблу та Аскіля, жінку та чоловіка. Але вони змогли стати людьми тільки після того, як у них вдихнули життя».
– Маячня якась, а не день, – вирішила Ґейдвіг. – Але слід читати далі.
«Майстер стане майстром тільки тоді, коли розділить себе з тим, що виготовив…»
– Старі дурні лекції з теорії мистецтв! – вигукнула вона обурено. – Що це за…
Але наступні слова змусили її уважно придивитися до змісту.
«… бо його створіння є кров’ю від крові, плоть від плоті, розумом від розуму, дух від духу свого творця, і є певна межа, яку майстер ніколи не повинен переступати, інакше через одержимість своїм створінням він і сам не помітить, як перетвориться на задумане ним. Творець може не помітити цю межу, тому єдине, чого він має остерігатися – це він сам».
– А це вже цікаво… Тільки би мої створіння були досконалими, і разом з ними вдосконалюватимусь і я сама, – прошепотіла Ґейдвіг. – Цю штукенцію треба уважно прочитати і вивчити напам’ять, бо хто зна: заберуть її у мене чи ні.
Далі малюнки супроводжувалися детальним описом, що куди під’єднувати, де що розташовано у майстерні і як усе треба робити, щоб досягти найкращого результату. Ґейдвіг була поглинена нотатником – і просиділа з ним до глупої ночі. Так вона і заснула у кріслі, в кімнаті з непогашеним світлом.
***
Без динаміків та гучномовців вона прокинулася близько опівдня, потягнулася, сидячи у кріслі, роздяглася та прийняла душ. Потім – похід на чисту кухню, гарячі грінки з сиром та овочами і кава з молоком. Після сніданку настрій у Ґейдвіг значно покращився і вона вирішила поближче ознайомитися з місцем, де розташовувалося її нове помешкання.
За вікном було зимно, йшов густий сніг. Тому варто було би подумати про одяг та дещо прикупити, тим більш, що у Ґейдвіг на руках була кредитка з величезною сумою на рахунку. Світла сукня, поверх неї куртка, знову черевики-мілітарі, у кишені картка – і Ґейдвіг вирушила на прогулянку по крамницях.
Ледве вона вийшла на майданчик, як їй одразу ж стало зимно. Сніг летів їй у обличчя та колов шкіру, вітер з ріки немов вирішив випробовувати її терпіння. Саме тому Ґейдвіг вирішила знайти сходи на пагорб та оглянути верхнє місто.
Нарешті, остання сходинка угору – і шлях з ожеледдю залишився позаду. Тут, на відкритому просторі, який знаходився на недосяжній для річкового вітру висоті, сніг був теплим та пухнастим, але Ґейдвіг не побачила жодного магазину – ані їжі, ані будь-яких інших товарів, бо у цій частині знаходилися виключно житлові будинки. Не побачивши нічого цікавого, щоб вдовольнити свої потреби, їй довелося повернутися на свій майданчик та пройти вздовж нього. Виявилося, що її будинок був єдиним, який продавав неїстівні вироби, а усі інші – їх було п’ять – торгували усім необхідним. Ґейдвіг вирішила зайти туди потім. Зараз вона йшла до сходів униз, якими учора спускалася троянда зі своєю малою.
Вона спустилася на набережну – снобяку, як називали це місце у колі її друзів, і було за що. Ланка дорогих та фешенебельних бутиків, ресторанів та барів була окрасою цієї набережної, і це було зроблено у китчеівй манері, яка випирала своїм животом із старого міста. Сьогодні набережна була пустою, бо дякуючи негоді нікому не хотілося покидати заміські вілли, що розташовувалися купками на північних та західних окраїнах міста. Хоча вітрини і було освітлено, усе було налаштовано на вдавану привітність та ввічливість, тут царювала нудьга. Ґейдвіг відчула себе одинокою, немов у вакуумі чи пустелі, бо вона була тією єдиною особою, що спустилася до ріки з її ворожим зимовим холодом. «І що у ньому знаходить Ікол?» – подумала вона, наближаючись до найближчого будинку жіночої моди. Їй зараз хотілося придбати щось буденне, а не ексклюзивне шмаття, у яке її одягали останнім часом.
Двері зі склопакету відчинилися беззвучно, і Ґейдвіг увійшла у зал з рядами вішалок та одягу. Менеджер з’явився не одразу, змушуючи єдину клієнтку прочекати десь хвилин за десять, а коли з’явилася, то подивилася з презирством на Ґейдвіг. Останню ледве не розібрав сміх, бо продавщиця дивилася на неї знизу угору.
– Вас вітає еслезивний салун дамської моди «Еслязів», – пропищало створіння, про ексклюзивність якого можна було судити завдяки двом рудим хвостикам на голові, які були скріплені шпильками, зухвало-поблажливим тоном та манерою вимовляти слово «ексклюзив» з наголосом на другому складі. – Ми обслуговуємо найкращі торгівельні бренди, тренди та трейдмарки. У нас усе вищої якості – від натуральної бабовони до шкіри цнотливого арктичного кролика, знятої з нього після того, як він її залишив.
Ґейдвіг ніколи не доводилося потрапляти до подібних місць. Проте, пригадуючи свій вчорашній досвід, вона вирішила діяти по-своєму.
– Це салУн? Тоді мені холодного махіто і гарячого глінтвейну.
У менеджера з продажу очі виповзли на лоба.
– Мухіто та Глівея до нас ще не надходили. Це нові дизайнери?
«Вона тупіше свого кроля з Антарктиди, – вирішила Ґейдвіг. – Треба діяти інакше».
– Раз немає, то і я піду. Якщо цих брендів тут нема, мені тут робити нічого. Бажаю успіхів.
Цього разу тактику довелося змінити менеджериці. Вона заплигала навколо Ґейдвіг, як собака перед кісткою, до якої неможливо дістатися. Клієнтка перемогла.
– Що ви бажаєте? У нас товари на усі розміри та самки, за різними ціновими категоріями, для споживачів різного достатку.
– Дякую, – сухо відповіла Ґейдвіг. – Собі одяг я оберу сама.
За півгодини «салун» покинула впевнена у собі молода жінка, одягнена у якісні зимові речі. Вона посміхалася, бо сума, знята з картки, була незначною. Головнішим було те, що тут знайшлася сукня, подібна до тієї, що не так давно відправилася на той світ. Не такої якості, звісно, але кращого замінника годі було шукати. Ґейдвіг ще раз окинула оком набережну. «Я тут оселилася і швидко наведу тут лад. Ненавиджу тупих віслючок».
Вона віднесла пакунки з одягом назад до майстерні і оглянувши холодильник зрозуміла, що їжі вистачить на завтра. Через день у камері можна було повісити по одній миші. Тому, поки є трохи вільного часу, запаси необхідно поповнити – як найшвидше. Ґейдвіг знову зачинила майстерню і вирішила спочатку купити доброго м’яса, овочів та щось з бакалії.
Коли вона вже наближалася до виходу, їй здалося, що усі ляльки уважно спостерігають за кожним її рухом та дією. Це не могло не роздратовувати. Раптом одна з ляльок, одягнута в костюм ескімоски впала на підлогу і розлетілася багатьма порцеляновими дріб’язками. По підлозі почала розтікатися темно-червона рідина, а під одягом виявилися уламки кістяка – майже такого, як у нормальної людини. На ньому були розміщені різні клапті еластичного матеріалу, який мав нагадувати мускули, отже, ляльки наче б то були рухливі, але твердий панцир не давав їм такої можливості. Ґейдвіг узяла одну з них. Цікавість змусила її відмовитися від їстівних планів та відкласти їх на завтра.
Ляльку вона віднесла до майстерні і поклала на стіл. Потім піднялася до себе, переодягнулася і узяла нотатника. Знову зійшла до майстерні та увімкнула світло. Лялька здавалася мертвою. Подібно людині, яка розбилася при падінні з висоти. Ґейдвіг уважно роздивлялася цей витвір і ще раз їй спало на думку, що вона бачить перед собою зменшену людську копію. Ґейдвіг доторкнулася пальцем до однієї з кістки – і вкололася. Ранки не було – подряпина, але на кістку впала крапля крові. Одразу Ґейдвіг заліпила ранку антисептичним пластиром та продовжила роботу. Кістки у ляльці з’єднувалися невідомо як – ані болтів, ані гвинтиків, ані слідів клею та пазів. І що дивно, людський кістяк було скопійовано до дрібнішої деталі. Те ж саме було із нутрощами – немов змальовані з підручнику анатомії, але колір вони мали саме такий, як справжні. У голові Ґейдвіг промайнула тривожна думка, що вона заразилася трунком, що буває у померлого, але вона швидко заспокоїлася. Усе, що вона бачить – штучне. Розпочату справу треба було довести до кінця, тому вона відшукала молоток та розкришила залишки порцелянової оболонки. Ножем вона зрізала еластичний матеріал та судини кровотоку, повністю оголила кістяк, який дивився на неї блакитними беззахісними очима. З цим недоліком Ґейдвіг швидко розправилася – вирізала ножем та кудись кинула. Судячи зі звуку, вони потрапили до якогось пристрою під підлогою, немов у ємкість для м’яса у м’ясорубці. Але з пустих очниць повисли нитки. «Не вистачало ще мізки у черепі знайти, – подумала Ґейдвіг. – Тут що: майстерня чи морг?» Але вона вирішила відкрити черепну коробку. Потилиця зняляся легко, майже одним легким дотиком. І мізки, звісно, були на своєму місці – не тверді, а подібні до суфле.
